Олекса СИЧ:Сила не в м’язах – у душі!

Козацького роду 

 Сила не в м’язах – у Душі!

 Сила не в м’язах – у душі!

Анфіса Букреєва

Фото- автора та з архіву О. Горшкова

 Доля мешканця Запоріжжя Олександра Горшкова(Олекса Сич) гідна пера письменника та уваги сценариста. Нащадку древнього козацького роду, талановитому спортсмену, судилося перенести складну операцію на мозку, клінічну смерть. Та врешті, завдяки величезній силі волі, він досяг неможливого - знову вернутися до спорота й навіть став чемпіоном України, а ще Олекса Горшков знявся в кількох художніх фільмах 

Я був «матусиним синочком»

-«Духовна місць, сміливість, відвертість та надзвичайна воля» – так характеризують Вас друзі та знайомі. Звідкіля берете сили, Олександр Володимировичу?

- Їх дає рідна земля, любов до неї. Народився у Запоріжжі, живу в старій частині міста, що пам’ятає ще мужніх лицарів-козаків. Колись неподалік нашої вулиці протікала древня річка Московка, наразі вона теж є, але вже не така як у минулому. В козацькі часи то була славетна ріка! Московка та Конка поділяли землі запорожців та володіння кочовиків. Скільки подій тут відбулося! На цих землях здавна жили мої пращури, що походили з козацьких родів: Власенків, Сінченко та Лисоконь. Тож маю древні січові корені й пишаюся ними. Нині я ще й полковник Війська Запорізького Низового, голова ради ветеранів.

- Як вирішили займатися культуризм, з чого все почалося?

- Це пішло від мого батька. Та спершу трохи про нього розповім. Бабуся, коли була вагітною, захворіла тифом, приймала міцні ліки. Як видужала - лікарі попередили: дитина може мати вади. І батько народився без пальців. Зовні дуже красивий чоловік, гарної статури(схожий на актора фільму «Тарзан» Джоні Вайсмюлера) та без пальців. Одначе він ніколи не падав духом, все життя доводив собі та іншим що сильна людина. Коли ж народився у 1954 році я, – був дуже слабким, таким собі матусиним синочком, хворобливим та ще й жахливо кашляв. Рідні возили мене у Кирилівку, де раніше була дуже чиста вода, загартовували. Взимку, влітку, осінню батько брав мене на руки, опускав у воду, полоскав рот. Згодом я видужав та ще й захопився спортом. У батька були литі гантелі з якими він займався, я теж потроху почав качатися. Тобто той, хто перший привчив мене до спорту – мій тато, Володимир Горшков. Першою ж штангою був держак від лопати з прив'язаними до нього чотирма гантелями! Згодом з'явився більш солідний тренажер. Загалом в радянські часи культуристів сприймали вороже, говорили, що, мовляв, «це ніякий не спорт, а лише - милування собою, що така поведінка - суперечить моралі радянської людини». 

Тож інформації про культуризм було мало. Я виписував польські журнали про спорт, де знаходив потрібну інформацію. Смішно, коли приходив за журналами на пошту – бабусі на мене дивилися як на зрадника! Та незважаючи на подібні настрої, продовжував з друзями займатися, згодом нашим тренером став Валерій Пономаренко, він згуртував нас, багато в чому допоміг.

У Талін – за картоплю!

- Ще й у Талін наважилися поїхали помірятися силою з іншими спортсменами?

-Так. В 1971 році 17-річними хлопчаками, ми з друзями, без тренера, поїхали в Талін на третю відкриту першість де виграли Перше командне місце. Уявляєте, ми, ще хлопчаки, - й поїхали самі у Талін! То була справжня пригода. Грошей на подорож не мали, тож пішли на станцію «Запоріжжя-2» і розвантажили кілька вагонів з картоплею. Та на цьому пригоди не закінчилися. У Таліні нас поселили у кемпінгу, вікна якого виходили на старовинний цвинтар з середньовічними хрестами. Ввечері відкрили вікно – а там хрести. І цікаво й якось моторошно було.

Виступали ж ми на змаганні в категорії юніорів. Першим став мій друг Сергій Шапошников, я – третім. Потім  неодноразово ще їздив у Прибалтику, брав участь у змаганнях.

- Як сталася біда в вашому житті?

-В 1988 році набрав дуже велику вагу: у мене рука була 53 сантиметри - така майже як у Шварценегера. І вага приблизно така ж як у нього. Загалом, Шварценегер для мене тоді та й зараз – зразок. Перед черговими змаганнями у Прибалтиці, до яких серйозно готувався, сталася біда. Поламав у трьох місцях ногу, тож довелося ходити зі спицею. Коли ж врешті зняли гіпс, - права нога від коліна до ступні майже не працювала. Та все одно взяв участь у змаганні й навіть зайняв шосте місце. Одначе, після того як вернувся, - дуже тяжко захворів – у мене винайшли абсцес головного мозку, переніс дуже важку операцію шестигодинну під час якої видалили лівий можжечок, пережив клінічну смерть. Тоді втратив 40 кг ваги(поступив на операційний стіл з вагою -116, вийшов -76 кг). Довго був паралізований та згодом почав ходити. Лікарі говорили, що люди залишаються після такої операції в інвалідному візку або на все життя прикутими до ліжка. А я от навіть у спорт вернувся. Нога скоріше відпустила, рука - довго не працювала бо ж після клінічної смерті зв’язок нервів порушився.

Та я ще під час того як був у лікарні, схопився за п’яти кілограмові гантелі у кабінеті лікувально-фізкультурному. Жахнувся - руки зовсім не діяли. Помалу почав займатися з гантелями, пішов в секцію. Намагався зробити жим лежачи та зміг підняти лише 40 кг. Це при тому що до хвороби міг вичавити 220 кг! Та продовжував тренуватися.13 років(з 1988року по 2001 рік) не виходив на подіум. А в 2001 врешті в Запоріжжі виступив і зайняв третє місце через стільки років! Став чемпіоном України у 2003, 2006 роках в НАББА, в 2010 році в Запоріжжі на Кубку України в категорії «ветерани» теж виборов першість. Вісім разів 230 кг лежачи вижимав в 2010 році, та в 2011 виступав вже з «показовими». Наразі не приймаю участь у змаганнях. Вік бере своє й травма. Загалом - не здаюся, займаюся спортом у тих межах, які мені даються й зараз продовжую підтримувати свою форму.

-Все-таки що стало причиною захворювання?

- У 1972 році мене закликали в армію, там проявилися перші симптоми. Я був телефоністом, підтримувати постійний зв’язок з Москвою. Апаратура працювала на надвисокій чистоті. Уявіть собі тонкий-тонкий писк, рівня 16-18 тис. Гц. Ця надвисока чистота дуже погано діє на мозок, на очі. У мене в армії гнили очі – тобто в куточках очей був гній білого кольору. Мама працювала в аптеці та висилала ліки. Згодом наче все минуло. Та в 1988 були виявлені гнійники на можечку. Мені зробили операцію й врятували. Що спричинило захворювання? Лікарі сказати точно не можуть. Та зі мною у військовій часті служив хлопець з Запоріжжя - у нього такий самий діагноз. От тільки врятувати його не змогли. Тож скоріше за все винна апаратура з якою ми працювали в армії.

Мало не вкрав вуса!

- Ви завжди виступали з оселедцем та вусами?

- Завжди носив то бороду, то вуса! А оселедець ношу з 2002-2003року. В Рівному, в Одесі коли виступав - усі сприймали схвально. А от під час змагань у Сімферополі - тільки вийшов на сцену – одразу освистали через мою зовнішність українську - що я мав оселедець. То був 2005 рік! Тож, негативне ставлення до українського у Сімферополі формувалося ще до того що згодом сталося в Україні.

-Крім того що культурист, чемпіон по бодібілдингу Ви ще й у кіно знімаєтеся та відомі серед козацтва як Олекса Сич?

-Так, серед козаків таке ім’я маю. Крім культуризму захоплююся вивченням козацької зброї, побуту козацтва. Брав участь у зйомках фільмів режисера Володимира Бортька «Тарас Бульба» та картини Петра Пінчука і Євґена Березняка «Дума про Тараса Бульбу».

Звісно, дуже багато спогадів від участі у зйомках лишилося. Та найбільше ніж у Бортька сподобалося зніматися у фільмі «Дума про Тараса Бульбу». Ця картина – українська, козацька. От і головний актор, Михайло Голубович – чудово відтворив образ Тараса Бульби. Ми усі під час зйомок не грали – жили.

Дещо й у Бортька припало до душі. Коли під час зйомок «Тараса Бульби» виносив хоругву з Георгієм Побідоносцем з церкви – відчуття було, наче справжня козацька рада відбувається! Закарбувалося, як ми кілька годин на Хортиці знімали сцену сечі. Так намахалися шаблями тоді – що руки опускалися. Усе думав – як же козаки билися в минулому? Міцні люди були! Під час роботи над картиною «Тарас Бульба» сталася ще й кумедна ситуація. Мене майже не гримували – маю свої вуса і оселедець. Дивлюся, після зйомок за мою біжить знервована костюмерка, кричить: «Чоловіче, а Ви що – не збираєтеся вертати мені вуса та оселедець?» Кажу – «Не віддам». Вона ще більше занервувала, тоді пояснюю з гумором: «Вони – мої власні!» Та спершу жінка не повірила - уважно придивлялася. Думала – що я вуса вкрасти хочу!

-У Вас день народження співпадає з Днем народження Тараса Шевченко. Зв’язок відчуваєте з цією людиною?

- Я ще не на тому рівні духовному, як Тарас Шевченко був. Та маю «Кобзар» видавництва радянського, читаю. Дуже поважаю цю людину, його творчість, яка й нині – актуальна. Мрію як і Тарас Григорович про вільну, щасливу Україну.